Пенни фартинг це високе колесо Вікторіанської епохи

Пенни фартинг це один із найяскравіших і найсміливіших етапів розвитку двоколісного транспорту. Його впізнають за величезним переднім колесом, маленьким заднім і високим сидінням, з якого вершник буквально панує над вулицею. Ця машина з’явилася наприкінці 1860-х і на кілька десятиліть стала символом швидкості, статусу та справжньої відваги.

Конструкція працювала за принципом прямого приводу: педалі кріпилися безпосередньо до осі переднього колеса. Чим більшим було колесо, тим далі їхав велосипед за один оберт. Саме тому передні колеса сягали півтора метра в діаметрі, а задні залишалися крихітними — лише для рівноваги.

Сьогодні пенни фартинг уже давно не засіб щоденного пересування, але він живе в клубах ентузіастів, історичних забігах і серцях тих, хто любить справжню механіку без електроніки та передач.

Як з’явився пенни фартинг і чому саме така форма

Наприкінці 1860-х років велосипеди ще називали «костотрясами». Вони мали дерев’яні колеса однакового розміру, жорстку раму й педалі на передньому колесі. Їзда по бруківці була справжнім випробуванням для хребта. Французький винахідник Ежен Меєр у 1869 році запропонував принципово інше рішення: легке натягнуте спицеве колесо, яке дозволило збільшити діаметр переднього колеса без надмірної ваги.

Уже наступного року англієць Джеймс Старлі з Ковентрі почав випускати моделі з ще більшими колесами. Його «Аріель» став справжнім проривом: тангенціальні спиці, крок для посадки ззаду, порожниста сталева рама. Велике колесо давало швидкість, якої раніше не знали. За один оберт педалей велосипед долав значно більшу відстань, ніж будь-який попередник.

Назва «пенни фартинг» з’явилася значно пізніше — у 1891 році, коли ці машини вже почали сходити зі сцени. Британські монети пенні та фартинг (чверть пенні) різнилися за розміром майже так само, як переднє й заднє колеса. Збоку велосипед справді нагадував велику монету, за якою котиться маленька. За часів своєї слави його називали просто «велосипедом» або «звичайним» (ordinary), щоб відрізнити від нових «безпечних» моделей.

Конструкція: що робить пенни фартинг особливим

Головна особливість — відсутність ланцюга та передач. Педалі закріплені прямо на втулці переднього колеса. Діаметр цього колеса визначав і швидкість, і передавальне число. Типові розміри переднього колеса коливалися від 102 до 152 сантиметрів. Заднє колесо зазвичай мало 40–50 сантиметрів і слугувало лише опорою.

Рама виготовлялася з порожнистої сталі, що значно зменшувало вагу порівняно з ранніми чавунними моделями. Звичайний дорожній пенни фартинг важив близько 16–20 кілограмів, а гоночні варіанти могли бути легшими за 10 кілограмів. Шини були суцільними гумовими — пневматичних ще не існувало. Єдиним амортизатором залишалося пружинне сідло.

Кермо найчастіше робили «вусатим» — з ручками, загнутими вниз, щоб коліна не зачіпали його під час педалювання. Ззаду майже завжди був маленький крок, на який ставали ногою, щоб залізти на сидіння. Без нього посадка на майже півтораметрову висоту перетворювалася на справжній акробатичний номер.

Дані таблиці зібрані на основі матеріалів Української Вікіпедії та енциклопедії Britannica.

Чому на ньому їздили швидко, але падали часто

Велике колесо згладжувало нерівності бруківки. Коли переднє колесо наїжджало на камінь, вершник майже не відчував удару — колесо просто перекочувалося через перешкоду. Швидкість на рівній дорозі могла сягати 30–40 кілометрів на годину, що для 1870–1880-х років було вражаюче.

Найбільша небезпека крилася саме у високому центрі ваги. Якщо переднє колесо різко зупинялося — через камінь, колію чи різке гальмування — вершник продовжував рухатися вперед за інерцією і злітав через кермо головою вниз. Такі падіння називали «header». Деякі гонщики на спусках клали ноги на кермо, щоб у разі перекидання впасти ногами, а не головою.

Посадка вимагала вправності. Спочатку ставили одну ногу на задній крок, відштовхувалися другою ногою від землі, підтягувалися на сідло й одразу починали крутити педалі. Злізати теж було непросто: потрібно було зупинитися, перекинути ногу через раму й обережно спуститися. На схилі це ставало майже неможливим без допомоги.

Хто катався на пенни фартингу і що це означало в суспільстві

Цей велосипед ніколи не був масовим транспортом. Він коштував дорого, вимагав сили, балансу й сміливості. Основними власниками були заможні молоді чоловіки з міст. Катання на високому колесі стало своєрідним демонстрацією статусу й фізичної форми. У Британії та США з’явилися перші велосипедні клуби. Члени одягалися в уніформу: вузькі піджаки, бриджі до колін, шкіряні туфлі та кепі клубних кольорів.

Саме в епоху пенни фартингу народився велоспорт як явище. Влаштовували гонки на швидкість і витривалість. Деякі сміливці здійснювали далекі подорожі. Найвідоміший приклад — Томас Стівенс, який у 1884–1886 роках об’їхав світ на пенни фартингу, подолавши понад 20 тисяч кілометрів.

Жінки майже не каталися на таких машинах. Висока посадка, потреба піднімати спідницю й ризик падіння робили це соціально неприйнятним. Жіночий велоспорт розквітнув уже після появи безпечного велосипеда з низькою рамою.

Чому ера високого колеса закінчилася так швидко

У 1885 році племінник Джеймса Старлі — Джон Кемп Старлі — представив модель Rover. Два колеса майже однакового розміру, ланцюгова передача на заднє колесо, низьке сидіння між ними. Швидкість залишилася високою завдяки передачам, а небезпека «header» майже зникла. Через кілька років з’явилися пневматичні шини Джона Данлопа, і комфорт зріс ще більше.

До 1893 року серійне виробництво пенни фартингів практично припинилося. Вони ще якийсь час використовувалися на треку, але для звичайних доріг їхній час минув. Нові «безпечні» велосипеди стали доступнішими, зручнішими й підходили для жінок і підлітків.

Пенни фартинг сьогодні: клуби, гонки й сучасні копії

На початку XXI століття інтерес до високого колеса повернувся. У Великій Британії діє Penny Farthing Club, який проводить навчання, костюмовані прогулянки Лондоном і навіть поло на пенни фартингах. В Австралії щороку в лютому проходить фестиваль у містечку Евандейл, де змагаються за національний титул. У США ентузіасти влаштовують забіги між містами, де стоять пам’ятники цим машинам.

Сучасні виробники роблять як точні репліки вікторіанських моделей, так і оновлені версії з легшими матеріалами, підшипниками та навіть гальмами. Деякі моделі мають діаметр переднього колеса 48, 52 чи 60 дюймів — під зріст вершника. За моїм досвідом спілкування з власниками таких велосипедів, перші тижні навчання йдуть на те, щоб звикнути до висоти й навчитися правильно падати. Після цього відчуття польоту стає справді незабутнім.

• Навчання найкраще починати на рівному газоні або в закритому приміщенні з м’яким покриттям.
• Перші кроки — просто стояти на кроці ззаду й відштовхуватися, не сідаючи на сідло.
• Коли відчуття рівноваги з’явиться, можна пробувати залізати повністю.
• Гальмувати потрібно дуже обережно, переважно ногами об землю або легким натисканням гальма, якщо воно є.
• На спусках завжди тримати ноги готовими до стрибка.

Після освоєння базових навичок багато хто каже, що сучасний гірський велосипед здається нудним. Високе колесо дає зовсім інше відчуття дороги й простору.

Технічні тонкощі, які рідко згадують

Спиці на пенни фартингу працювали на розтяг, а не на стиск, як у дерев’яних колесах. Це дозволяло робити колесо легким і міцним одночасно. Втулка мала регульовані підшипники — на той час справжній прогрес. Деякі моделі оснащувалися ложковим гальмом, яке притискалося до шини переднього колеса. Ефективність такого гальма була низькою, тому досвідчені вершники більше покладалися на техніку їзди.

Передавальне число вимірювали в «дюймах колеса». Якщо переднє колесо мало 60 дюймів, то це вважалося високою передачею. Саме звідси пішла сучасна система «gear inches», якою користуються веломеханіки досі.

Матеріали змінювалися швидко. Ранні рами були чавунними й важкими. Потім перейшли на ковану сталь, а згодом — на тонкостінні труби. Гоночні моделі іноді навіть не мали гальм і кроку, щоб зменшити вагу до мінімуму.

Культурний слід, який залишився

Пенни фартинг став одним із символів пізньої Вікторіанської епохи. Його зображували на листівках, у газетах, пізніше — у кіно й рекламі. У серіалі «В’язень» 1960-х років стилізоване високе колесо стало логотипом, що означало повільний, але невблаганний рух. Деякі міста в США навіть зробили пенни фартинг своїм неофіційним символом.

Сьогодні він нагадує нам, що прогрес не завжди йде прямим шляхом. Іноді люди обирають складне й небезпечне рішення, бо воно дає відчуття свободи й переваги. Високе колесо було саме таким рішенням — красивим, швидким і трохи божевільним.

Ті, хто хоч раз піднявся на справжній пенни фартинг, кажуть: світ звідти виглядає інакше. Вулиці стають вужчими, люди — меншими, а відчуття власної сили — значно гострішим. Можливо, саме тому ця машина, попри всі свої недоліки, досі знаходить нових шанувальників у XXI столітті.